“Порожніми словами” назвали в Донецьку заяви Києва про нібито досягнуті компроміси щодо обміну полоненими. Ніяких офіційних пропозицій або запитів від української влади не надходило вже вісім місяців. Останній обмін відбувся в грудні минулого року. І тоді за військовополонених Київ видав українців, засуджених за політичними статтями.
“З минулого життя у мене ось тільки ось цей і он той заєць. – З вами був? – Так, зі мною сидів у в’язниці”.
Її рідний Харків не так вже й далеко, всього лише 300 кілометрів. Але додому Олені Петрук неможна, навіть з урахуванням того, що при обміні її помилували, жити в тій системі координат і з тими людьми, що в ході допиту просто так прострелили їй ногу, вже неможливо.
“Ось дивіться, це у мене два простріли, а ось це битою алюмінієвою мені зламали, півроку гоїлося, не зашивали, вена стирчала” я її пальцем туди запихала і перемотувала ганчіркою і все “, – каже вона.
Відразу після звільнення з полону люди потрапляють до лікарні, здоров’я у багатьох підірвано, а потім ось в цей гуртожиток, спільний санвузол, спільна кухня і ось така невелика кімната, стандартний гуртожиток, але після в’язниці і це здається раєм.
Мінімальна допомога 2800 рублів, раз на місяць гуманітарна допомога, і, звичайно, для початку нові документи. Адже українські паспорти у багатьох залишилися по той бік лінії розмежування.
“Також ми вже практично всіх забезпечили паспортами Донецької Народної Республіки, оскільки українська сторона не виконала всіх домовленостей. І документи, на жаль, багатьом людям так і не повернула”, – повідомила Дар’я Морозова, Уповноважений з прав людини в ДНР .
“Якось знаєте, відчуття навіть вільніше, ніж до всіх цих подій в Маріуполі, тут більше Батьківщина”.
За цим худорлявим хлопцем СБУ ганялася по всьому Маріуполю два роки. Потім все-таки затримали і засудили на 14 років. Половини з пред’явлених епізодів не було і в помині, і Денис писав про це в апеляції, але вирок залишили в силі, і затриманого віддали на обмін. У Донецьку хлопець не розгубився, купив в розстрочку стару машину і пішов працювати в таксі.
“Я й не сподівався на те, що мені тут будуть особливо допомагати. Плюс, для мене велетенська допомога була це те, що мені видали посвідчення і можна безкоштовно їздити в тролейбусі і трамваї”, – розповідає Денис Романенко, житель Донецька.
Сергій Бабич в полоні провів 2 роки 8 місяців, за цей час він так набрид українському правосуддю своїми скаргами, що його обміняли. Але судитися з Україною він продовжує навіть з-під землі. Його звинувачують в пособництві терористам, хоча де юре ДНР і ЛНР ніхто не визнавав терористичними організаціями.
“У звинуваченні написано “участь у терористичній організації”, а судячи з відповідей таких організацій немає, і ніхто в Україні про них не знає”, – говорить Сергій Бабич, шахтар.
З подачі простого шахтаря в Україні було порушено 9 кримінальних справ проти суддів, співробітників СБУ та слідчих, які фабрикували справу. Самого Сергія так і не засудили, процес ще йде, правда без нього. Він працює за професією, електриком в шахті.
“На даний момент мені навіть безкоштовно протезують зуби, лікують. Тобто немає такого, що до тебе ставлення, раз ти військовополонений, значить ти негідник, такого немає”, – розповів він.
Починати жити заново, звичайно, важко. Але мабуть є щось таке, про що вони не розповідають на камеру, але що дає їм сили мріяти, знову будувати плани і просто жити.
Джерело: Вісті
