Незабаром має відбутися черговий етап обміну полоненими між Києвом і Республіками ДНР і ЛНР. За словами представників Донбасу, українська сторона всіма силами намагається затягнути цю процедуру, але надія, що списки будуть звірені і процес запуститься, все ж зберігається.
Раніше, в грудні 2017 року, в ході великого обміну Київ передав Республікам Донбасу 233 політичних в’язня. На кордоні звільнених зустрічали оплесками і квітами. «Починаємо нове життя!» – ділилися вчорашні полонені.
У Донецьку колишніх військовополонених після медичних оглядів розселили в пунктах тимчасового розміщення – гуртожитках. Окремих квартир ніхто не обіцяв, раді були і такого кутку – тим більше після бетонних мішків, в яких багато хто провів і рік, і два, і три. Перші три місяці проживання – безкоштовно. Далі – за «комунальні»: від 210 до 790 рублів в залежності від опалювального сезону. Сусіди по секціях – такі ж брати по нещастю: вимушені переселенці, що втратили свій дім в ході війни.
Головний «тимчасовий пункт» Донецька розташований при медичному університеті на вулиці Калузькій. Сьогодні тут розміщено 65 осіб, які пройшли через полон. Більшість – цивільні, що з тих чи інших причин потрапили в «сепаратисти».
За чотири місяці, визнаються новосели, тільки одиниці з них змогли якось налагодити своє життя: визначитися з роботою, обзавестися документами (у в’язницях всі паспорти знищили). Решта – як і раніше знаходяться в підвішеному стані. Особливо важко доводиться тим, хто прибув з інших регіонів. Родичів і друзів немає, місто незнайоме. Назад повернутися неможливо – кримінальні справи на Україні не закриті.
Одна з мешканок такого пункту – харків’янка Олена Петрук. «Почесна бабуся, – каже вона про себе. – П’ять онуків». В українському полоні провела 2 роки і 8 місяців.
– На початку 2014-го я керувала ініціативною групою, яка вивозила донеччан із зони бойових дій і розміщувала в Харкові, – розповідає Олена. – Потім вступила в підпільну групу «Опір», ми проводили диверсії проти націоналістів – зокрема, підірвали пам’ятний знак УПА. У 2015-му мене схопили, помістили в СІЗО. Знущалися – прострелили ногу, вибили пальці, пошкодили перенісся. П’ять місяців тримали в одиночній камері. Мені могли призначити термін ув’язнення від 15 років до довічного. На обмін потрапила дивом – поклопотав хтось на російській стороні.
Про життя на новому місці Олена відгукується неоднозначно. За кімнату – дякую. Предметами першої необхідності забезпечили. Хворих та інвалідів лікують. Але де брати кошти на життя? «Червоний Хрест» привозить продуктовий набір раз в два місяці: його вистачає на тиждень. На роботу пенсіонеру не влаштуватися – вік не той. Та й багато молодих не здатні взяти швидкий старт: необхідно спочатку поправити здоров’я. Ось і виходить, що застрягли між небом і землею. Рятують ініціативні групи, волонтери, ті ж військові. Так, зрозуміло, що з ложки годувати ніхто не буде – Республіка у військовому стані. Але на автономне існування здатні поки не всі.
Ольга Л. родом з містечка Дзержинськ Донецької області (зараз це територія України). У полон потрапила в грудні 2016 року.
– Коригувала вогонь артилерії ДНР, – розповідає вона. – З мого Дзержинська прямою наводкою б’ють по Горлівці, Зайцевому, Нікітовці. Танки і «Гради» ставлять між приватними будинками. Моя задача була ходити, дивитися і повідомляти нашим по телефону їхні координати. За цим телефоном мене і знайшли. Приїхала ціла група захоплення, відвезли на захід – до Вінниці. Відразу скажу, що не знущалися, не били. У затриманні пробула недовго, внесли в списки. Пощастило. А ось кілька моїх земляків так і залишилися там.
На новому місці жінка оформила пенсію – 2,9 тис. рублів. Це – єдине джерело доходу. Паспорт ще не отримала, а значить, немає можливості виїхати за межі Республіки: в Росії у Ольги живе дочка.
Ще один звільнений – Юрій Ковальчук. Був активістом «Антимайдану», брав участь в ополченні, кілька місяців працював в Росії. На Україну в 2017-му поїхав через прострочення міграційних документів. У полоні провів півроку. Серед подробиць – вибиті зуби, зламані ребра, камери з кримінальниками. Зараз переїхав до Луганська. Працює журналістом, знімає квартиру. Встати на ноги допомогли близькі люди – був би один, можливо, так і чекав би, поки держава підставить плече. Найближчим часом Юрій збирається написати методичку з корисними порадами для людей, що потрапили в український полон.
Втім, виходить, що подібна методичка потрібна і для тих, хто повернувся з полону. Як знайти себе на новому місці, як не впасти в стан «утриманця»? Так, мінімальної допомоги багатьом на перший час не вистачає – це факт. Але хтось і сам не бажає адаптуватися.
За словами психолога Медико-психологічного центру при Республіканській неврологічній клініці Донецька Анни Кибукевич, деякі військовополонені, на жаль, «застряють» у військовому або тюремному періоді: все їхнє життя крутиться навколо цих спогадів. Вони не хочуть, а десь не вміють звільнитися від цього тягаря. Часто відсутність підтримки тільки погіршує ситуацію: людина повністю уходить в себе. По-хорошому, їй потрібно виговоритися, залишити минуле позаду і йти далі.
Роботу цю в Республіці ще тільки належить налагодити. В даний час Донецьк розшукує 289 чоловік, які можуть перебувати в українських ізоляторах і в’язницях. Рано чи пізно вони, можливо, вийдуть на свободу і також зіткнуться з реальністю, яка буде відрізнятися від оптимістичних очікувань. Хочеться сподіватися, що їхня адаптація пройде менш болісно.
Що стосується нового обміну полоненими, то, як розповіла «Ізвєстіям» Омбудсмен ДНР Дар’я Морозова, Республіки Донбасу готові до цього кроку, попередня формула – «14 на 80». Як нещодавно повідомив представник Росії в контактній групі по Україні Борис Гризлов, перспектива такого обміну існує, проходити він, найімовірніше, буде покроково, зараз вивіряються списки.
Джерело: Ізвєстія
